Коли приходить небезпека, біда, час наче сповільнюється. В ці миті перед, от-от, здається, наче можеш зараз якось так викрутитися, через голову скочити, і оминути.
І ще буває, що в ці миті перед, от-от насолоджуєшся спокоєм, бо розумієш, що його більше не буде. Ще секунда, і вже не буде більше спокою.
Просто не чіпайте мене, лишіть мене в спокої. Дайте доспати, дайте дожити свої життя.
Не пускайте в мене ракети, не вбивайте, не нищіть, не ріжте.
Я чую сирени, вибухи, я відчуваю запах страху. І ховаюсь у шафі, наче вона мене захистить мене. І перетворююсь на маленьку себе, у котрої в шафі було чарівне місце, безпечна країна, куди не долинали крики дорослих. У шафі, повній красивого одягу, який чомусь не носили. А носили таке гірше. У шафі, повній запахів мами.