Присвячується людям з важкою формою депресії, які мають хімічну залежність від антидепресантів та інших медичних препаратів.
Скелясті гори голі, гострі, самотні. Вони дзвенять і бринять. Вони кричать. Вони б’ють в усі дзвони на сполох. Тривога! Зберіться докупи, ховайтесь, тікайте. Страшна небезпека йде, смертельна, чорна. Затискайте м’язи, твердійте, напружуйтесь, зменшуйтесь, малійте, аби тільки сховатися та пересидіти. Гори кричать у відчаї, у страху. Напруження дійшло до верхньої граничної точки. Що далі за ним – ми не будемо заглядати.
Посеред тих гір є озеро спокою. З першого погляду виглядає, наче воно захищене тими горами, але воно мусить витримувати той шум і крик від дзвонів. Воно мусить бути озером стабільності в хаосі. Воно мусить бути саме собі опорою та підтримкою, щоб вижити, функціонувати. Навіть такий результат – уже результат. Озеро наповнило себе медикаментами, щоб собі помогти не закипіти від крику дзвонів. І озеро справляється, витримує, збирає себе докупи і тримається. Але посеред озера плаває човен у вогні. І у вогняних спалахах відображаються мідні голосні дзвони.