Тут говориться про універсальну людську травму, яка є у всіх без винятку – травму скінченності життя. І за це життя треба встигнути дуже багато зробити. Так багато зробити, що за тим робінням самого життя не видно і не чути. І це зробити конче треба, кров з носа як треба. Стати, досягнути, дойти, доскочити, дотиснути, доламати.
Важкість цього «треба» руйнує передчасно наші тіла, кістки, тканини. Робить нас кволими і хворими. І ми іноді плачемо від безсилля та від того, як же це надоїло. Як би хотілось просто сісти біля вікна та спостерігати, як падає сніг, чи як листя перекочує вітер по землі, чи як йдуть люди з поля.
Коли ми виплачемо дуже багато та пройде очищення суворістю до себе, ми прийдемо до ніжності до себе і дозволимо собі відпочити. І те, що нам належне, саме дасться.