Коли летять ракети, шахеди, коли я чую вибухи, коли я чую свист, як ота смерть пролітає над моєю квартирою на дев’ятому поверсі, я лякаюсь. Мені страшно, я витягую кота, який заліз під ліжко, запихаю його в сумку, беру собаку, і ми біжимо в школу. В підвалі школи облаштоване укриття, стоять імпровізовані ліжка з дерев’яних палет, накриті радянськими ковдрами. Люди кладуть на них дітей спати. В укритті не чути вибухів, але якщо вибухи дуже близько, то чути.
Мені страшно і я соромлюсь свого страху. Я залажу в підвал, як мокриця залазить під пень. Тулиться там до інших мокриць, вони копошаться у вологому грунті, поки дерево рубають.
А десь ближче до лінії фронту люди, які мабуть теж бояться. Я не знаю, що вони відчувають, бо я не маю мабуть права таке у них питати. Мабуть, вони в окопах розмовляють і п’ють чай. Чай із присмаком крові.