Куди б я не поїхала, війна їде зі мною в мені. Вона дзвенить в моїх вухах голосним дзвоном, який голосніший, ніж плюскіт ріки, вранішні співи пташок, чи навіть звук моторного човна. Чи гавкіт великої білої собаки.
Живучи на острові, який омивається рікою, я кожного дня отримую звістки про друзів, загиблих на фронті. Я оплакую їх тихо, у своїй кімнаті, в подушку. Щоб ніхто не бачив. Щоб не нести до людей горе. Я лише кожного дня запалюю біля річки свічку, щоб душа ще одного загиблого воїна зуміла перейти вбрід ту ріку, яка веде в потойбічний світ.
Куди б я не йшла, я шукаю двері, в які я зможу увійти і залишити війну позаду. Перейти у світ без війни. Перейти у той вимір, де війни вдалось оминути. Двері, що ведуть в ті інші виміри. Я гуляю алеєю платанів, і бачу такі двері на деревах. Двері, сформовані корою дерев. Магічні двері. Але ці двері зачинені. Платани мовчать.
А я пам’ятаю.