Коли ми покидали дім, ми знали, що не повернемось, бо не буде куди. Ми відв’язували корів та коней і відпускали їх у ліс. Ми просили пробачення у котів, гладили ластівок востаннє, рубали яблуні та сливи, закопували криниці, палили подушки.
Ми знали, що ми йдемо на чужину і що може в нас не вистарчить того життя, щоб там заснувати новий дім. Ми йшли в найми, як жебраки. Ми стояли в чергах на кордонах і тулили до себе дітей і собак, тримали в руках клітки з птахами. У нас було мало речей, бо більше ми не годні були нести.
Ми спали в школах, під мостами, в чужих хатах. Ми несли війну у собі і вона стриміла через наші очі, і ми ті очі ховали і опускали додолу. Чи були нам раді? Не знаємо.