Я мрію спати як багато років тому. Тоді я приходила втомлена з роботи і засинала одразу глибоким сном, провалюючись одномоментно. Лиш моя голова дотулялась до подушки, я розчинялась без зусилля. І так було правильно.
Зараз же я несу за собою мішок, повний кісток. Мішок таємниць і нерозплутаних клубків, травм та болю, суму і сірості. Мішок кісток людей, що загинули на війні. Мішок уламків ворожих ракет. Мішок нічних сирен. При заході сонця сірість просочується крізь той мішок і оповиває мене, а нитки прив’язуються мені до пальців і тягнуть мене у тунелі думок. А там нема сну. Там є страх і ненависть до себе.
Я мрію спати як колись. Де моє ліжко – це корабель, на якому я лечу додому. Крізь лабіринт свого минулого я шукаю той тунель, той місток, по якому я дійду до справжньої себе. Я шукаю ту ріку, води якої змиють із мене сірість.
Моє тіло забуло, як засинати, і я збираю артефакти, які допоможуть йому згадати. Я збираю по дорозі пташині пір’я, пророслі шишки, шматочки туману, сяючу риб’ячу луску, гілочки для розпалення вогню, старі човни, маленькі пусті пляшечки і тарілки, крики чайок. Я подорожую далеко від дому, щоб знайти свій сон і привезти його до свого ліжка.
Я шукаю. Йду і йду. Мій рух мене веде до миру. Миру в мені і миру в мене вдома. А рух набуває більшого сенсу, коли обрамлюєш його спокоєм.