Я заходжу в дім з великою кількістю світла. Може, це пов’язано з куполом нагорі, чи з великими вікнами, чи з дверима, що часто відчинені. Чи з повітрям, що вільно гуляє по дому. Чи може з тим, що до цього дому приходять так багато людей.
Дім приймає їх, всотує в себе, оповиває. Підтримує, годує, гріє. Вони розтікаються по дому, знаходячи тут свої місця. Прикладають вуха до стін, слухаючи історії цього дому. Між стінами шукають тіні тих, хто його побудував. Знаходять старі книги та щоденники. Люди тут добре сплять. Дім їх несе в собі, мов вагітна жінка.
Я спускаюсь до самого низу дому, минаю довгі сходи, проходжу лабіринтами підвалів, і доходжу до каменя, який розташований найглибше. Камінь, на якому тримається дім, до якого все сходиться, яким усе сплітається. Камінь, з якого починається цей дім, і камінь цілющий, дотик до якого дарує зцілення. Камінь могутній, який зцілює людей, які приходять, і таким чином зцілює цілу країну, роблячи її могутньою та сильною, оновлюючи її, напоюючи та підсилюючи.
Будучи в цьому домі, я й у собі знаходжу такий камінь, те золоте зерно всередині мене, з якого все починається і до якого сходиться. Яке я берегтиму.