Пошук
  • Olena Kayinska

Плем'я, яке створює простір любові.

Моя стаття про мистецьку резиденцію ім. Назарія Войтовича.

Опубліковано тут.


Культурний тренд мистецьких резиденцій у світі набирає обертів. В Україні цех рух ще не такий потужний, але присутній. Резиденції фасилітують крос-культурні діалоги між країнами, здійснюючи обмін митцями, вдихають життя в забуті місцевості та ландшафти, приваблюючи туди постійний потік людей, які цікавляться сучасним мистецтвом.


По що митці всіх медіумів їдуть на резиденції? Що вони там шукають? Що очікують?


Резиденції надають учасникам фінансову підтримку для практичної реалізації їхніх проектів, безкоштовне житло, харчування, забезпечують мистецькі студії та необхідні матеріали, підсилюють портфоліо учасників. На перший погляд, мистецькі резиденції – це майданчики для художників, де вони малюють разом, обмінюються культурним досвідом та взаємодіють через засоби мистецтва. Це ніби як чудова можливість пожити, потворити, та не відволікатися на типову рутину та добування хліба насущного. Але це лише на перший погляд. Насправді, резиденції допомагають митцям визирнути зі свого локального контексту, вийти за межі свої домівки чи майстерні та ширше відкрити очі до світу. І, що найважливіше, глибоко зазирнути в себе.


На резиденціях люди починають сприймати світ ширше, глибше, чистіше. Вони дивляться на буденні речі з незвичної точки зору, обережно дотуляються до реальності своїми новими гранями, яких раніше в собі не помічали, активніше рефлексують щодо побаченого, почутого і відчутого.


На резиденцію ім. Назара Войтовича митці приїжджають, щоб попрацювати з реальним, живим, присутнім контекстом, пережити внутрішній процес творчості в середовищі, яке нічим особливим не відрізняється. Так, на перший погляд село Травневе – звичайнісіньке собі село. Будинки, школа, церква, цвинтар, магазин. Качки, кури, гуси. Оброблені поля, діти на велосипедах, бабці, які доглядають квіти біля будинків. Небагато екзотики. Все настільки звичайне, що творчій думці спершу нема за що зачепитись. Але тільки спершу. Контекст розкривається поступово, як сонце, що виходить з-за хмар. Треба набратися спокою і поважно вичекати, коли локальний мікрокосм дасть на себе поглянути. 


Тільки після такого розкриття стається виразний мистецький діалог між митцем та середовищем, між митцем на іншим митцем, групою митців, самим собою. Такий діалог стає немовби гранню на перетині культурних світів, де стаються справжні дива – маленькі і великі творчі відкриття.


Катерина Кобилянська, Київ (27 років)

Живописом я почала займатись півтора роки тому. Мистецтво, яке я зараз творю – це нашарування всього, що я робила раніше. Медіуми перетікали один в одний, але суть залишалась та сама. Раніше в мене був центр з духовного росту в Києві; я довго викладала йогу, тілесні практики, виступала з музикантами, організовувала події та подорожі, брала інтерв’ю для журналів. Зараз живопис є для мене найцікавішим медіумом. Тут я бачу стільки розвитку та безліч напрямків, які треба досліджувати, тому живопис зараз – номер один.

Кілька років тому я поїхала в бедуїнське селище Дахаб на два місяці. Там я познайомилась з кураторкою з Німеччини, яка робила виставку місцевих художників. Вона побачила мої роботи і запропонувала мені взяти участь у виставці. На відкритті люди зупиняються, дивляться, фотографують мої картини. В перший день продається одна робота. Факт, що роботу купили, для мене не про меркантильність, а про те, що людина готова віддати гроші за те, що я роблю, і повісити роботу в себе вдома. Ця позитивна зовнішня оцінка була потужним поштовхом працювати у живописному напрямку далі.

Коли ти співаєш, ти тут і зараз впливаєш на людей, коли ти проводиш тілесні практики, ти тут і зараз впливаєш. А картину ти намалював і все. Люди приходять і на неї дивляться, і ти не можеш нічого підправити і повпливати.

Коли я малювала, мені здавалось, що ніхто не зрозуміє абстракцію, треба форму малювати. Коли я показувала друзям тло, на якому мала бути зображена форма, то вони казали, що це і є картина. Далі я прийшла до того, що все таки хочу робити те, від чого я кайфую, і тло стало моїм головним фокусом уваги, перейшовши у повноцінні абстрактні полотна.


Пізніше подруга запропонувала мені взяти участь у виставці, але потрібно було намалювати великоформатні роботи. Після того я зробила персональну виставку в Києві, продала багато робіт, познайомилась з людьми. Утворювала простори любові, в яких люди кайфували. Ще я робила міждисциплінарний аудіовізуальний проект “Not a water or…?”, де до моїх картин канадський композитор писав музику. Також на моєму рахунку дві персональні виставки з ціанотипіями в Барселоні.

Моя практика щодо форми – це абстрактний живопис. Мені подобаються великі формати – люблю, коли є де розгулятись. Розмір має значення. Щодо змісту – мені найцікавіше заглядати в те, що наче дуже звичайне, але настільки звичайне, що туди перестали дивитись, і воно залишається непомітним.


Тема моєї роботи на резиденції звучить як “Зменшення ваги парадоксів”. Ми живемо у світі суцільних парадоксів, але коли приходить час приймати рішення, то хочемо відкинути різнобокість ситуації і побачити однозначні шляхи, а вони дуже рідко є. А коли зменшуємо вагу природи парадоксу, і приймаємо весь обсяг явищ, то можна видихати і радіти легкості. Цього разу я ще поекспериментувала з формою, додавши на полотна, крім фарб – об`єм.


Я люблю комунікацію, але мені потрібен свій простір. Я стаю трішки неадекватною, коли його немає. Їдучи на резиденцію, я хвилювалась, як я буду жити з іншими людьми, ще й довгий час. Спочатку я думала, що це взагалі не мій формат, але в той же час це найкращий спосіб навчання. У мене немає художньої освіти. Я вчилася на культурології в Могилянці, тобто я вмію думати, читати, аналізувати, критикувати мистецтво, але не маю художніх навичок. Все, що я творю, просто відбувається під пальцями, але не скажу, що я це надто контролюю. Я подумала, що резиденція була б для мене прекрасним простором, у якому я була б “змушена”, в хорошому сенсі, творити. Плюс, для мене дуже важливою є комунікація з однодумцями. Тут для мене це найбільший подарунок. Ти можеш ділитися своїми темами і болями, і це дуже цікаво.


Я не можу щось робити без результату. Я не процесник, а більше результатник. Для мене ідеально те, що ми маємо видати результат – зробити виставку. Є процес, в якому ми вмотивовані робити, щоб досягти цілі, яку ми спільно втілюємо в колі однодумців.


Одним із моїх викликів на резиденції було те, що процес творчості для мене сугубо інтимний. Я почала малювати роботу, вона ще не готова, а простір відкритий, люди ходять, вони ніби їдять недоготовану страву. Хоча, мабуть, ніхто не дивиться і не критикує так як я. Всі ж розуміють, що це процес, але це була для мене важлива тема для спостережень.


Також, дуже залежить з ким поруч ти працюєш. Я працювала в майстерні з Ангелою з Німеччини, і мені з нею було дуже комфортно. Ми багато в чому співпадали, працювали мовчки. Було таке враження, що людина є, але ніби її і нема. Кожен був у своєму.


Їдучи на резиденцію, я мала тему, яку хотіла втілити, але проект врешті придумала тут на місці. Всі мої проекти інтроспективні, про те, що відбувається всередині. Тому в роботі під час резиденції мій особистісний контекст обперся на контекст села, і вийшла тема.


Для спілкування з художниками, резиденція  – ідеальний формат. Але, коли починаю малювати, то перебування в одному творчому просторі з іншими людьми мене звужує. Коли я у своїй майстерні, мені все комфортно, і тому я малюю більше. Я думала, що поїду на резиденцію і буду «змушена» творити, але вдома, як виявилось я працюю в тому ж темпі. А тут на мене тисне думка про те, хто що думає, і це сковує. Вдома я про це не думаю, бо нікому не показую. Але це хороша тема, щоб звернутись до психолога, ахах.


Я досліджую тему парадоксів, і моя відповідь про резиденцію теж буде своєрідним парадоксом. З одного боку, для мене була подарунком комунікація з моїм плем’ям, яке я довго шукала і знайшла тут. Це не художники, які літають в небесах, а реальні класні люди, які роблять класні проекти, класно жартують. З іншого боку, постійне перебування з іншими людьми цілий місяць для мене задовге. Величезною перевагою є результат, до якого ми йдемо. Ми готуємо виставку і я захоплююсь Людмилою Ничай, тим, як вона нами опікується. Я можу концентруватись лише на творчості і не думати про жоден організаційний момент, це свято.

Дуже крутою практикою для мене були artist talks, бо коли ти вербалізуєш свої ідеї та описуєш проекти, самому собі стаєш більш цілісним і зрозумілим. І це дотик до громади, де бачиш живий контакт і  уважні очі, відчуття, що комусь цікаво те, що я роблю.


Роксолана Угринюк, Львів (24 роки)

Я називаю свої проекти «текучими». Кожен шматочок, чи то перформанс, чи то об’єкт, який я знайду, чи інсталяція, будь-що у свій час стає частиною великого пазлу. Дуже добрий приклад такого пазлу, що склався – це проект, який я представила в Харкові. Два роки я працювала над різними проектами, і в якийсь момент вони всі склалися в одну експозицію. За таким принципом я працюю весь час. Наприклад, той проект, який я готую зараз, складався протягом року, і я його представлю як результат роботи цілого року.


Перформанс – це дуже чуттєва річ. Він виникає тоді, коли є дуже глибокі переживання, але завжди в контексті моїх роздумів, в контексті якоїсь лінії, яку я веду протягом часу. Можна сказати, що перформанс практично завжди є стартовою точкою для решти проектів. Після перформансу можуть залишитися об’єкти, або можуть виникнути нові ідеї, або я можу використати відео-документацію перформансу для створення відео-арту. Це медіа на межі: не документація, і не відео-арт. Мені подобається, коли немає чіткої межі.


Переважно ми варимся в одному місці, в одній локації, і наші думки приблизно однакові. Резиденції, фестивалі, симпозіуми – це просто інше місце, інший простір, і коли ти приїжджаєш сюди, спрацьовують якісь тригери, які є тільки на тому місці і в тому контексті, і від того йде якась нова лінія, може з’явитись нова ідея, новий об’єкт, який потягне за собою ланцюжок подальших об’єктів.


Я дуже люблю їздити, бо коли міняється контекст того, де я є, коли з’являються нові історії та нові люди, нові діалоги, то з’являються нові ідеї, продовжуються проекти, які були, все далі заплітається та заплітається.


Я ніколи не їжджу з готовими ідеями. Для чого тоді міняти місце, якщо я можу те саме зробити вдома? Я їжджу з нулем, без очікувань, з розумінням того, що я можу навіть нічого не зробити, якщо мені нічого не відгукнеться. На резиденцію ім. Назара Войтовича я теж їхала без жодних очікувань, без жодних планів, зі страхом того, що «О, Боже, це ж треба щось цілий місяць робити», і зі страхом того, що мене не зрозуміють. Коли навколо люди працюють, перформери виглядають так, ніби вони нічого не роблять. Насправді це не так: перформери довго обдумують проект, щоб потім втілити його в дії.


Перформанс – це дуже близьке і дуже цінне мені, але воно нематеріальне. Дуже важко сказати: «Так, оце є мистецтво». Резиденція ім. Назара Войтовича приймає перформерів. Дуже круто, що Людмила розуміє, що перформанс – такий же повноцінний медіа, як живопис, графіка, та все решта. Не завжди так є, і не всі резиденції приймають перформерів.


Перші три дні на цій резиденції мене дуже ковбасило. Я не могла зрозуміти, що тут можна зробити. Це село так схоже на моє село, коровки, люди, церква. Мене нічого не зачіпало. З’являлись якісь думки, але з ідеєю мені було важко. Я багато ходила гуляти, знімала короткі відео. Для мене відео – це логічне продовження живопису. Я не малюю, але я знімаю відео. Я можу більше передати через відео. Одного дня я вибрала довгий маршрут для прогулянки, ходила знімала відео, і знайшла на дорозі глиняні блоки. І мене тригернуло – Юрій розповідав, що з цього будували старі хати. І я одразу зрозуміла, що буду працювати з цими речами. Зараз це як дежа вю. Рівно рік тому я була на резиденції в селі Урич (заповідник Тустань), і також працювала над проблемою вимирання села. Але якщо того разу я заходила з більш поетичної точки зору, то зараз я шукаю причину занепаду сіл. Насправді, це велика проблема в Україні. Не лише на Західній, а ще більше на Східній.

Інші учасники резиденції та їхні практики дуже вплинули на мене. Все впливає на все. Як сказав Йоханнес Даймлінг: «Тіло не існує без середовища». Будь де є тіло, всюди є навколо оточення. Навіть якщо це буде нічого, це все одно буде оточення. Роботи інших учасників давали мені матеріал для роздумів.


Резиденція дала мені можливість працювати з матеріалом. Це дуже круто, бо в мене немає майстерні, і якщо б я проект з епоксидною смолою придумала вдома, його було б дуже важко втілити. Тут є бюджет, і я могла спробувати. Я тиждень експериментувала з матеріалами, витратила багато грошей, але тут я маю можливість це зробити. Резиденція дала мені як митцю, можливість спробувати себе в новому матеріалі. Я ніколи раніше не працювала з епоксидкою. Я дуже хотіла, але все ніяк не складалося.


В спільному просторі завжди є напряги, бо це спільна кухня, спільний побут, це намагання уникнути конфліктних ситуацій. Навіть якщо тобі щось не ок, ти не розвернешся і не підеш. Я не люблю, коли хтось так робить, і я сама так не роблю. Треба шукати шляхи, щоб не було конфлікту, але було проговорення ситуації. Це важко морально.


Коли я їхала на резиденцію, мій найбільший страх був «Як я виживу тут місяць». На такі довгі резиденції в одному просторі я ще не їздила. Але все склалося дуже добре. Я їм те, що мені принесуть, в мене певний розпорядок дня. Десь мені зручно, а десь мені незручно. Я не мала жодних очікувань, і за рахунок того все пройшло для мене так легко. Якщо маєш очікування, потім завжди важко. Буде так, як буде. Виходить так, що сам себе напрягаєш тими очікуваннями.


Ця резиденція – це дуже крута можливість для молодих митців себе спробувати саме в експерименті. Майже всі пробують щось нове, коли в тебе є бюджет, і ти можеш ним розпорядитись так, як вважаєш за потрібне. Спробувати, зможеш чи ні ти працювати з тим матеріалом. Ще тут надзвичайно крута команда організаторів і смачна їжа.


Богдан Свиридов, Черкаси (34 роки)

Спочатку я думав, що я працюю з темою соціуму, з темою відносин людини з самою собою в соціумі, або з темою контакту людини і соціуму. Але коли я приїхав на резиденцію, то тиждень розмірковував, з чим же я працюю, що мені цікаво, і що б я хотів далі робити. Тоді я пішов у поле подумати і зрозумів, що я працюю не так з питанням соціуму, як з питанням часу. Це минуле, теперішнє, та майбутнє.

Проект, який я втілюю на резиденції, показав мені, що є область, з якою можна працювати безкінечно – це час, його обмін на щось, на майно, на гроші. В нас є час, це наш основний ресурс, і ми самі вирішуємо, як ним розпорядитись. Ми можемо його вкладати у відносини, в гроші, в роботу. Це як у аборигенів в Америці виміняли острів на бусинку. Деякі люди обмінюють свій час на цю бусинку, деякі обмінюють його на щось більш вагоме. Це про те, як люди відчувають час.

Я робив картини про майбутнє. Вони про те, що люди постійно перебувають в стані роздумів про майбутнє, думають про те, що буде. Вони не переживають момент «тут і зараз» і не спостерігають, що все ж таки відбувається і не відчувають це на кінчиках пальців. Натомість, вони постійно перебувають десь там. Частіше всього це приносить незадоволення. В тварин немає роздумів про те, що буде. У них є зараз. Коли в собаки все добре, то в неї все добре. Коли вона зголодніла, вона йде і шукає собі їсти. Вона не думає заздалегідь, що вона буде завтра їсти. В людей є така річ. Це і добре, бо це стимул для розвитку, прогресу. Люди постійно візуалізують, як можна зробити щось, чого зараз немає.


Щодо минулого, у мене було декілька робіт про роздуми, про самокопання, про те, що поки ти не знайдеш відповідь, ти не знаєш, що вона існує, але коли вже знайшов, то вже знаєш, що ось вона є.


На резиденції я шукав час. Спочатку в мене була ідея поїхати в село на місяць, сховатися у якійсь хаті і розмірковувати про мою практику. Що я роблю, що я буду робити, що я хочу робити, з чим я працюю. Заради цього я сюди приїхав. Коли митці їдуть на резиденцію на тиждень, вони приїжджають і одразу стають малювати. В нас був цілий місяць. За тиждень у тебе немає часу дуже глибоко переосмислити щось. Ти працюєш у своїй стандартній практиці, у своїй стандартній зоні. З чим ти приїхав, з тим ти і продовжуєш працювати. Я їхав за змінами.

В мене не було жодних очікувань. Я знав, що в мене буде час, і я хотів спробувати працювати з об’єктами. До того я працював з живописом. Я люблю працювати з фарбою, відчувати, як вона тече. Одного разу ми робили цифровий проект: взяли систему, яка розпізнає емоції, під’єднали мій фотоапарат до комп’ютера, і поставили це у парку під час фестивалю. Люди підходили, ми їх фотографували, фотографії розпізнавалися і ми дізнавалися, що в людини за емоція на обличчі, і потім накладали прикольні фразочки. Коли проект закінчився, ми проаналізували всі дані і визначили, що найбільше було щасливих людей. Таким чином ми зробили слоган «Черкаси – місто щасливих людей». Це була моя спроба працювати з об’єктами, з чимось, що не є живописом. Я відчував, що це мені дуже подобається і цікаво. Коли я розмірковую про якісь проекти, я не думаю про живопис, я думаю про щось, що людина може відчути.


Перед від’їздом ми з одним хлопцем розмірковували про проект на тему особистого простору. Я не думав, що там буде намальоване. Я думав, які об’єкти я можу взяти, щоб людина відчула, що вона затиснута в якомусь просторі, або щоб відчула, що вона вільна. Працювати з речами на відчуттях.


Я не розмірковував про те, як я буду жити з іншими учасниками резиденції, і нічого не планував, але коли я побачив, хто пройшов, і ми списались перший раз у чаті, виявилось, що в нас дуже схожі теми, погляди. Я був вражений, як таке може бути. Потім виявилось, що Люда так і обирала заявки. Вона дивилась, хто з ким може співпасти, щоб вийшов спільний проект.


Я не можу сказати, що роботи інших учасників вплинули на мене, але самі люди – так. Одразу як приїхали, ми багато спілкувалися. Перший тиждень ми сиділи на дивані і думали, що б такого ми могли зробити. Кожен з художників приїхав з ідеєю того, що він буде експериментувати, пробувати щось, чого він раніше не робив. Для цього тут є час, бюджет і спокій. Було прикольно, коли під час дискусій ми один одному щось рекомендували, давали ідеї. Анджела, наприклад, зовсім не концептуаліст, тобто вона не думає про якусь ідею і що туди вкласти, а вона працює чисто на відчутті, намагається передати відчуття містики. Це було нове для мене і мені це сподобалось. Я взяв собі цю ідею і зрозумів, що треба не тільки передавати концепцію, бо це працює тільки на рівні логіки, а ще треба додавати емоційний компонент, який буде глибше зачіпати. Має бути і ідея, і глибинне відчуття чогось.

Я дуже багато виніс з резиденції для себе, як для митця. Наприклад, розуміння, з чим я далі буду працювати. Коли я їхав сюди, я планував знайти старі ставні з будинку і щось з ними зробити, можливо, щось на них намалювати. Це було відчуття, що мені потрібен об’єкт з цього місця, але ідеї ніякої не було. Далі в перший тиждень тут у мене з’явилось декілька ідей. Ми сиділи і думали, а що відповідає цьому місцю і його контексту. Деякі ідеї я пізніше використаю. Деякі ідеї були дуже дорогі у реалізації. Деякі були дуже плоскі, без інсайту.

Я розумів, що це будуть якісь об’єкти, але в мене не було ідеї, що це буде. В один момент до мене прийшло розуміння, що це буде щось пов’язане з часом, бо спершу я думав що це буде щось, пов’язане з грошима, з розбитими сім’ями, коли хтось їде закордон, а потім у них не складається, і вони розходяться, або коли діти самі ростуть без батька, або що люди переїжджають з села у місто, таке кочівництво.


Я не відчував цього, поки не прийшла ідея, що це має бути саме час, що це обмін часу на щось, витрачання часу, старіння чогось. Тоді все стало на свої місця. Після того, як ідея прийшла, я ще раз пішов у поле погуляти, і до мене прийшло розуміння, що тема часу проходить крізь усі мої минулі роботи, вона мені дуже цікава, і я розумію, як я можу далі з цим працювати. Тепер я розумію, що я далі буду робити. Місяць в резиденції – це був для час для повного переосмислення своєї практики.


Ідея мого проекту зі стертими зубними щітками в тому, що час зношує. Нове перетворюється на щось використане. Наш час обмежений. Ми витрачаємо наші дні, хвилини, роки на щось. Це емоційний компонент в моїй роботі, який на відчутті показує, що людина не вічна.


Коли прийшла ідея з килимом, я обрав килим, бо це об’єкт з цієї місцевості, він мав бути автентичний і мав служити мені за полотно, за основу. Спочатку я думав, що буду малювати, бо я звик малювати. Щоб думати, я ходив дорогою в поле. Там спокійно, вітер, нічого тебе не обмежує. Я просто ходив і думав кожного дня. Спочатку в мене нічого не ліпилося. Намалювати щось – було б занадто просто. Коли ти можеш показати щось якимось об’єктом, наприклад, зубною щіткою, тоді навіщо малювати зубну щітку. Це гірше передасть суть, ніж взяти реальну річ, і вона спрацює краще.


Коли в тебе є місяць на проект, ти маєш триматись графіку і обмежувати себе у часі на кожному етапі. Вдома в майстерні у тебе необмежений час. Можливо, це навіть гірше. Мені треба було знаходити матеріали для робіт. Слава Богу, килим я знайшов дуже швидко, а 90 зубних щіток мені довелось шукати цілий тиждень. До останнього я турбувався, що щось може піти не так, що щітки можуть не затиратись, розвалюватись, не так висіти, коли їх пришиєш. До останнього ти не можеш бути певний, що все йде п

о графіку.


Людмила Ничай, куратор (38 років)

Цього року я вибрала резидентів з абсолютно різними новими медіумами, яких до сих пір в нас не було. Це перформанс Роксолани Угринюк. Богдан Свиридов працює не з живописом, не з експериментальною графікою, а з сенсами зображень. Мені хотілося побачити, наскільки умови моєї програми відповідають для таких дивних медіа. Кожна моя нова програма – це експеримент. В цій програмі я досліджую, як створити ідеальні умови.


Серед присланих заявок я підбирала учасників, щоб їхні творчі практики підходили один до одного. Основна моя задача – це сформувати групу людей, які зможуть між собою спілкуватися, бо вони думають приблизно в тому самому напрямку, або приблизно про ті ж самі теми. Саме по мотиваційних листах я визначаю, кого до кого я можу приєднати. Ідея кожної програми цієї резиденції – це робити колабораційні групові проекти.


Кожен з резидентів цієї програми роздумує про соціальні явища, про впливи, про наслідки, про емоційні та матеріальні речі, які відбуваються в соціумі. Це про час, і про наслідки того, що вони можуть побачити в суспільстві. Це зріз і їхній погляд. В кожного він дуже цікавий і різний, хоча вони живуть в одному українському суспільстві, в них є спільна основа, але оскільки вони по різному це сприймають, це було дуже цікаво.


Якщо не враховувати те, що Ангела поїхала допрацьовувати свою роботу в Мюнхен, кожен з учасників програми поставив перед собою абсолютно експериментальну задачу, з якою ніколи не працював. Вони сприйняли цю програму як місце, де можна поекспериментувати і знайти щось нове. Мої очікування від них тут ні до чого, важливі їхні очікування від своїх експериментів. Мені здається, що вже на відсотків п’ятдесят кожен зрозумів, що він може в якомусь новому напрямку. Наскільки вони самі це відчувають, я не можу зараз побачити, бо всі ще в процесі додумувань. Хтось зі мною вже ділиться, комусь ще не йде. Вони ще в процесі, і я ще не можу зробити висновку про результати їхньої роботи. Можливо вони самі не зможуть зробити цих висновків навіть до кінця програми, а це стане зрозуміло за півроку, коли вони вже переживуть ці всі емоції, коли завершиться проект. Цілісно вони зможуть побачити результати лише за якийсь час.


Я бачила тиждень мук їхньої творчості та пошуку ідей, я думаю, резидентам потрібно було змінити обставини, які б їх змушували думати якось по-іншому. Дуже важко це робити в середовищі, в якому ти постійно перебуваєш щодня. Я їх вивела з зони їхнього комфорту, і перший тиждень, коли ніхто ще не починав нічого робити, вони просто ходили і думали. Їм треба було, щоб хтось їм організував цю тижневу прогулянку полем.


Я сподіваюся, кожен з них пережив на програмі творчу трансформацію, і поїде звідси трішечки іншим. Я сподіваюся, що кожен виніс звідси якесь поняття про себе, як людину соціальну. В нас тут спільний простір. Ми проживаємо всі разом. До процесів творчості додається сусідський нюанс. Ми стаємо відповідальні один за одного. Я помічаю, як зовсім чужі люди, які не були знайомі до того, дбають один за одного. Вони починають поводити себе відповідально один перед одним. Це найприємніше з того, що я спостерігаю. Ми тут ізольовані від зовнішніх впливів. В нас свій будинок, своя територія. Будучи на самоті, люди знаходять між собою зв’язочки, щоб бути разом.


Мене вразило, що всі митці, які сюди потрапили, дуже чутливі та ніжно сприймають контекст, про який ми тут говорили і який ми тут можемо зустріти, і вони дуже ним цікавилися. Основною задачею для мене є занурювати резидентів у контекст. Учасники за це вхопилися в перші ж дні, проникнули в контекст. Можливо, вони навіть для мене відкрили щось нове в цьому самому селі, в якому я вже третій рік проводжу проекти. До цієї програми я ніколи настільки не заглиблювалась у локацію і її змісти і добре, що цього разу мені все ж вдалося. В нас все відбувалося в розмовах. Ми почали з того, що обговорювали наші ідеї і про що ми думаємо, ми постійно ділилися новими досвідами, новими знаннями. Кожен розповідав про те, з ким він познайомився і що побачив, і я тримала руку на пульсі. Раніше вся організаційна робота була лише на мені, і моє кураторство полягало лише в тому, щоб зібрати всі проекти в одну ідею, то цього разу я була співучасником з самого початку.


Були складними організаційні моменти, а також неготовність людей з до спільного проживання та спільної творчості. Анджела не очікувала, що ми будемо саме так працювати. Вона вже брала участь в різних програмах, і в неї раніше не питали, що вона думає, що вона хоче тут зробити, і яку ідею вона тут знайшла. Вона завжди працювала самостійно і показувала лише результат. Для того щоб виробити суцільну ідею і зробити суцільний проект, ми почали говорити про це з самого початку.


Викликом було мовне питання. Для Ангели в нашому селі не було можливості зануритись в контекст, спілкуючись з місцевими. Хтось з наших обов’язково мав їй допомагати, а це було їй дуже незручно, їй було важко напрягати будь-кого. Для неї це ставало невеличким бар’єром, тому вона і не змогла добути до кінця програми. Вона живе сама, і коли хоче спілкуватись з друзями – виходить, але в будь-який момент може звідти піти, а тут в нас немає такої можливості. Тут кожен має свою кімнату, але побут спільний і майстерня спільна. Можливо, вона з самого початку не розібралась в тих всіх нюансах. Вона наперед не зрозуміла, чи вона до цього готова чи ні. Зараз ми з нею спілкуємось, і вона дуже вдячна за те, що ми робили для неї і за враження, які вона тут отримала. Це був для неї новий досвід, і її вихід із зони комфорту. Я сподіваюсь, це був гарний урок для неї, який дасть їй можливість працювати краще.


Дуже багато роботи, яку я раніше робила сама, я віддала іншим людям, довіряючи їм, і більше занурювалася в творчі процеси. Це найголовніше. Для куратора дуже легко зробити збірну виставку з готових робіт, підібрати роботу до роботи, створити концепт, розпіарити це і показати людям. Але дуже складно бути в процесі, тому що ти ніколи не знаєш, чим це все закінчиться. В тебе закінчується програма і починаються презентації. Тут ти можеш інтуїтивно лишитись в процесі, коли ти тримаєш все в полі зору і дивишся, як це все відбувається.

Щодо моєї кураторської роботи на цій програмі, це були розмови про теми. Коли людина приїжджає на місце, вона вловлює самі видимі речі. Оскільки я тут давніше, я могла ставити під сумнів точки зору учасників. Це поглиблювало їхні дослідження. Я заглиблювалася в кожного, кому була потрібна допомога, тому що їм потрібно було рефлекснути, чи правильно вони все розуміють.

На наступні програми я планую збільшити саму команду, власне кількість людей, які працюють тут безпосередньо. Є люди, які відповідають за збір інформації і за промоцію, є люди, які фасилітують програму серед місцевих, але кожному учаснику не вистачає уваги і мені доводиться робити дуже багато речей, які мене відволікають від основної роботи.


Простір любові творять люди

Безперечно, участь у мистецькій резиденції відіграє важливу роль у формуванні кар’єри будь-якого успішного митця. Саме на резиденції митець може вийти за межі своєї звичної реальності, розвернути локомотив своїх творчих думок в інший бік, поглянути на звичні речі з іншого боку. В результаті він має можливість здійснити глибинне переосмислення власної творчої практики, розширити свої інтелектуальні горизонти, проекспериментувати і поглянути, що з того вийшло, створити щось нове, що ніхто й ніколи раніше не робив. Одночасно, резиденція дає можливість інтегрувати свою творчу практику у щось більше та значущіше – у спільний проект, спільну виставку.


Разом з тим, перш ніж зважитись їхати на мистецьку резиденцію, слід добре вивчити себе. Тривале перебування в одному життєвому просторі з незнайомими людьми може бути складним: менше особистого простору, шум, конфлікти на побутовому грунті, спільна робота над одним творчим проектом може бути стресовою та виснажливою. Мистецька резиденція стає своєрідним тренінгом особистісного росту, де учасники вчаться толерувати та поважати один одного, дивитись на речі очима свого сусіда, приймати те, що неможливо змінити.

На резиденції ім. Назара Войтовича немає супер-умов. Тут час від часу вимикають світло та інтернет, на півдня може зникнути вода. До села Травневе не ходить громадський транспорт. Але тут священний простір для див. Коли приїжджаєш сюди, з перших годин бетономішалка думок в голові затихає, тебе обережно огортає спокоєм і миром, і за що б ти не узявся, все в радість. Люди тут стають добрішими, наповненішими, радіснішими, більш справжніми. Резиденція дає відчуття дому, затишку, причетності та приналежності. Вона допомагає вийти на божественний рівень творення та співтворення.

29 перегляд
  • Черный значок YouTube
  • Black Facebook Icon
  • Black Instagram Icon

© 2020 Olena Kayinska